Показать все теги
Принципово новим моментом у зовнішній політиці зовнішньополітичних заходiв. Після приходу до Римської держави І-ІІ ст. була роль принцепса влади Октавіана Августа було сформульовано основу формуванні стратегії та здійсненні конкретних новне гасло зовнішньої політики: «Pax Romana» («римський мир»). Сам принцепс чітко визначає два моменти у впровадженні такої політики. З одного боку, це пропагандистське прагнення до миру, але з іншого — це розширення всесвіту римської імперії. На думку дослідника Е. Лутвака саме в Європі формується політика «гегемонічного експансіонізму» («hegemonic expansionism»). Походи кінця І ст. до н. е. привели до визначення основних напрямків завойовницької політики. Всі дослідники сходяться в тому, що саме Рейн та Дунай були тими плацдармами для проведення експансії, якими визначив перший римський імператор.
Згодом Рим змінив тактику і розпочав практикувати методи дипломатичного втручання в життя місцевих племен. Мета римської політики передбачала створення системи клієнтських утворень (племінних союзів, буферних держав), які взяли на себе функцію захисту римських інтересів у зоні карпатського пограниччя. Критики Е. Лутвака іноді стверджують, що позиція імператорів після Августа схилилася до захисної. Солідаризуючись з Е. Лутваком, потрібно підкреслити, що в добу Юліїв-Клавдіїв захисні мотиви військової політики стосувались виключно кордонів Італії. Побудова лімесу на рейнських та дунайських кордонах не означала припинення політики експансії. ЇЇ завданням відповідали системи лімесної забудови та тактична система прикордонної політики.
На середину ІІ ст. н.е. припадає великий військовий конфлікт, який отримав в античній історіографії назву Маркоманські війни (166-180 рр.). Скупа інформація письмових джерел дозволила частині дослідників (Й. Клозе, К. Леннартцу, А. Бір- лею) вважати, що ця війна була продовженням або відродженням традиційної політики римської експансії. Однак зараз у літературі мають місце думки, які ставлять під сумнів таку стратегічну лінію. Ця думка знайшла відображення у працях Г. Альфельді, М. Сталя та М. Шмідта. Ці дослідники вважали, що цей військовий конфлікт та серія військових угод, яка його завершувала, мала на меті урегулювати новий тип відносин з племенами і враховувала методи непрямого втручання у їхні справи, виключаючи поняття анексії територій.
Найбільш дискусійним видається момент, пов’язаний з інтерпретацією причини війн. Більшість німецьких дослідників вважають, що рух племен на територію Римської імперії був викликаний складними етнічними переміщеннями. А російська дослідниця В. П. Буданова стверджує, що з Маркоманських війн слід починати відлік «Великого переселення народів». Причини цих рухів пояснюють демографічним вибухом та погіршенням кліматичних умов. На підставі аналізу археологічних матеріалів з Польщі ми можемо припустити такий варіант, але рух племен (зокрема, готів) почався в протилежному східному напрямі. У цей час у прикордонній смузі формуються племінні союзи, які включають елементи етнічного «симбіозу» та поглинення германських етнічних груп.
На нашу думку, безпосередньою причиною війни стала війна з Парфією, яка примусила зняти з рейнського та дунайського лімесу військові частини. До того ж виплата субсидій затримувалася у зв’язку з військовими витратами. Саме це, на нашу думку, і привело до початку військових дій.
У 166 р., по мірі просування армії Марка Аврелія зі Сходу, ряд варварських вождів звертається до імператора з проханням про прощення. Немає в працях німецьких дослідників і інформації про тактику, яку застосував імператор для знешкодження тих варварських угрупувань, які прорвали кордон. Він закрив кордон і тим самим змусив намісників провінцій активізувати дії для знешкодження рухливих загонів германців та сарматів.
Після стабілізації ситуації у 171 р. в Карнунтумі починається формування армійських сил для контрнаступу. Це повністю збігається з вектором традиційної римської експансії. Навіть перша угода з ква- дами, підписана в 172 р., підтверджує саме цей факт. Ізолювавши маркоманів від потенційних союзників, Марк Аврелій спрямовує основні військові дії проти них у 173 р. Після розгрому маркоманів імператор веде свої війська вглиб земель сучасної Словаччини.
Друга особливість Римської зовнішньої політики завжди полягала в умінні лавірувати в методах її здійснення. Тому, щоб не призупиняти експансії, імператор удається до мирних переговорів та системи угод. Угоди 172-175 рр. з варварами акцентували увагу на неприпустимість надання допомоги племенам, які знаходяться у військовій конфронтації з Римом. Установлювалася заборона транзиту через племінні території ворожих угрупувань, племена прив’язувалися до певних земель. Для подальшої романізації союзників організовувалися набори рекрутів у допоміжні військові з’єднання. Ауксілії та когорти язигів тепер несли службу в Британії, а маркомани та квади — у східних та африканських провінціях.
У другий період війн 175-178 рр. ситуація була відносно спокійною. До літа 179 р. імператор спустошує райони Богемії, Моравії та Словаччини. На нових землях починається будівництво фортець та митних станцій. Усі джерела говорять про те, що дії Марка Аврелія та перші кроки його наступника були спрямовані на перетворення місцевих племен на майбутніх жителів провінцій Маркоманії та Сарматії. Послаблення контролю центральної влади за ситуацією на Сході не дозволило здійснитися цій анексії. Проте слід відзначити, що увага імператорів до дакійського та дунайського лімесів не припинялася. Відвідування кордонів імператорами з династії Северів та бойові дії у цих землях не припиняються й на початку ІІІ ст.
Бандровський О. Г. (Львів)
Доклад на V Международной научной конференции, посвященной 350-летию г. Харькова и 200-летию Харьковского национального университета им. В. Н. Каразина.
4-6 ноября 2004 года
