Показать все теги
Церковне життя Слобідської України ХVІІІ ст. є вельми цікавою сторінкою нашої історії. На Слобожанщині ми можемо спостерігати процеси зіткнення декількох церковно-історичних традицій. По-перше, переселенці із Наддніпрянщини та Правобережної України, які прийшли на Слобожанщину в середині ХVІІ ст., принесли традицію та практику виборів священика територіальною громадою-парафією. Кандидат міг бути різного соціального походження й виконувати обов’язки священика до кінця життя або певний час. Отже, духівництво як стан не було в цей час замкненим, а виборне право ґрунтувалося на звичаєвому праві. Одночасно з цим, у Слобідській Україні раніше, ніж в інших регіонах України, з’явилася й швидко затверджувалася практика спадкоємності при заміщенні священицької посади. Син священика наслідував посаду свого батька. Така практика цілком відповідала законодавчим нормам Російської імперії як станової держави.
Початок ХVІІІ ст. приніс нові тенденції. «Духовний Регламент», автором якого був Феофан Прокопович, ряд інших законодавчих актів Російської імперії вимагали від єпископів призначати на священицькі посади людей «вчених», тобто тих, хто пройшов через навчання у духовній школі. Законодавчі акти та додаткові роз’яснення містили вказівки, що єпископи, перш за все, повинні керуватися освітнім цензом претендентів на священицькі посади, таким чином, ігноруючи право спадкоємності чи виборності з боку парафіян. Отже, церква вписувалася в систему державного управління, й духовна школа мала виконувати важливі регулятивні функції у формуванні соціального стану духівництва. Єпископи зобов’язувалися заснувати у своїх єпархіях духовні школи, однак цей процес у Російській імперії надзвичайно розтягнувся в часі. У той же час у Слобідській Україні, як відомо, вже в 1726 р. виник Харківський колегіум — навчальний заклад, створений за зразком Києво-Могилянської академії, який швидко став одним з найбільших навчальних закладів України та Росії. Підкреслимо, що всестановий склад його студентів зберігався протягом всього ХVІІІ ст.
Однак, як відомо з джерел, у Слобідській Україні традиції виборності на священицькі посади міцно трималися ще довго — до середини ХVІІІ ст., а в окремих випадках зустрічалися навіть на початку ХІХ ст. Збереження даної традиції приводило до певного соціального напруження. Кожен рік Харківський колегіум випускав освічених осіб, які мали права на священицькі посади, але їх не обов’язково обирали парафіяни. Соціальна проблема дедалі загострювалася й тим, що з ХVІІІ ст. з боку держави значно посилився контроль за чисельністю духівництва. Протягом всього ХVІІІ ст. проводилися «розбори» (тобто переписи) духівництва. Хоча вони здійснювалися з великими перервами (у 1722, 1754, 1766 рр. іт. д.), але одним з їх наслідків стало зменшення чисельності духівництва. Нарешті, секуляризація церковного та монастирського землеволодіння теж додала напруги в соціальне середовище духівництва, оскільки певне число людей було «виписане» з цього соціального стану.
За таких історичних обставин, як це не дивно виглядає на перший погляд, засобом розв’язання соціальних проблем, примиренням різних історичних традицій стало «шлюбне питання». Як свідчать знайдені документальні матеріали, ініціатива саме такого вирішення складної задачі належала єпархіальному архієрею — епіскопу. Так, в одному з розпоряджень єпископа від 1765 р., по- перше, зазначається, що священики та диякони мають віддавати своїх синів для навчання до колегіуму, а тим, хто бажає передати своє місце зяттям, слід віддавати своїх доньок за людей «вчених», «учительних». Причому, згідно розпорядження, ті священики, які мали у своїй парафії 80-100 дворів, могли «претендувати» на випускників вищого, богословського класу колегіуму; ті, у кого 60-80 дворів — на випускників філософського класу; а у кого менш ніж 60 дворів або якщо вони не могли знайти кандидата, зобов’язувалися доповідати про це керівництву. Але священикам заборонялося віддавати доньок за «невчених». У фонді Харківського колегіуму Центрального державного історичного архіву України в м. Києві є чимало справ, що стосуються кінця 1760-початку 70-х рр. XVIII ст., у яких містяться звернення від священиків щодо шлюбу своїх доньок. Справи майже подібні, що свідчить про затвердження певної практики вирішення даного «шлюбного питання». Священик повідомляв єпископа про свою парафію, а також називав вік своєї доньки. Наприклад, у справі, що датується 1771 р. (ЦДІА, ф. 1973, оп. 1, спр. 245), повідомляється про те, що після смерті протопопа Успенської церкви с. Хатнього залишилися діти: син Федір, 12 років, навчається в Харківському колегіумі; доньки Васса, 10 років; а також Олімпіада, 22 роки. Далі у справі містилося описання даної парафії й резолюція єпископа: «До Харківського колегіуму оголосити бажаючим з вчителів світських або студентам богослов’я взяти шлюб із донькою покійного протопопа, а також взяти місце не тільки священика, а й протопопа». Близьких за змістом справ у фонді чимало, а от відомостей про те, як безпосередньо відбувався вибір, всього декілька. Єпископ або повідомляв керівництво колегіуму про такі справи, або сам привозив дівчат безпосередньо до колегіуму «на оглядини». Логічним завершенням цих «шлюбних історій» були прохання викладачів чи студентів про дозвіл на одруження та зайняття місця священика.
Так, завдяки гендерному фактору вирішувалося складне протиріччя в церковному житті Слобідської України ХVІІІ ст. Дослідження шлюбів, на нашу думку, дозволяє також зрозуміти фактори, завдяки яким відбувалося посилення станової замкненості духівництва, так би мовити, «знизу», яке йшло паралельно із загальнодержавною політикою відокремлення різних соціальних станів.
Посохова Л. Ю. (Харків)
Доклад на V Международной научной конференции, посвященной 350-летию г. Харькова и 200-летию Харьковского национального университета им. В. Н. Каразина.
4-6 ноября 2004 года
