Показать все теги
Раніше вже було проведене дослідження по обґрунтуванню та визначенню кордонів первинного осередку культурогенези пам’яток типу Бабине ІІІ. В основу його було покладено методику кореляції даних картографії найдавніших поховальних комплексів, розподілених на групи, у залежності від категорій датуючих речей: гачкових пряжок, кільцевих медальйонів («пряжок»), точильних брусків, випростувачів древків стріл, сагайдачних наборів, ріжкового і бородавчастого намиста.
Отримані результати дозволили досить впевнено і чітко окреслити область початкового формування культурного феномену Бабине в регіоні між Сіверським Дінцем, Дніпром і Азовським морем (Литвиненко, 1996; 2001). Однак виділення первинного осередку бабинської культури (БК) водночас ставить питання про його оточення або периферію, а надалі про характер змін в самому вогнищі культурогенези, сутності процесів та напрямках його розширення до тих максимальних кордонів від Нижньої Волги до пониззя Дунаю, що відомі нам зараз.
Східний вектор динаміки бабинської ойкумени певною мірою вже окреслений у ряді робіт (Шарафутдинова Э., 1996; Литвиненко, 1996; 1998; Отрощенко, 2001). Почало вимальовуватися й оточення БК у басейні Середньої Донщини, Доно-Волзькому межиріччі та Степовому Передкавказзі (Кияшко А., 2004; Литвиненко, 1999; 2000; 2002; Мимоход, 2002; 2004; Шарафутдинова Э., 2001).
Що ж стосується західної периферії первинного осередку БК, то вона до недавнього була майже незрозумілою. Як простежується в самому осередку культурогенези БК, а також в паралельних йому утвореннях на сході, культури перехідного від середньої до пізньої бронзи періоду, поряд з новаціями, зберігають у собі наочний спадок попередньої катакомбної доби, враховуючи її локальні особливості: дніпро-донська БК — правобережної середньо- донської та пізньодонецької (бахмутський тип) катакомбних культур (КК), лолинська культурна група — східноманицької (можливо й батуринської) катакомбної, криволукська культурна група — лівобережної середньодонської та волго-донської КК (Кияшко А., 2004; Литвиненко, 2002а; Мимоход, 2002; 2004). За логікою, у чомусь схожа ситуація могла б очікуватися і на захід від області первинного осередку БК, де в пізньокатакомбний час була розповсюджена своєрідна інгульська (дніпро- азовська) КК.
Свого часу С. Ж. Пустоваловим було проведено роботу по уточненню (деталізації) періодизації катакомбних пам’яток Степової Наддніпрянщини, у результаті якої було намічено виділення «особливої хронологічної групи», яка на підставі курганної стратиграфії змінювала в часі типові пізні комплекси інгульської КК, позначені катакомбами з круглими шахтами, овальними та квасолеподібними камерами і випростаним положенням померлих. Виокремлена група, з одного боку, зберігала традиції передуючої інгульської КК (головним чином, у типі поховальних конструкцій і керамічному наборі), а з іншого, набувала змін, що характеризуватимуть наступну пізньобронзову добу (особливості трупопокладення). Перелічені обставини дозволили датувати виділену групу пам’яток безпосередньо «передбагатоваликовим часом» і поставити питання про формування КБК Степової Наддніпрянщини на місцевому катакомбному підґрунті за умов притоку сюди «чужорідних етнічних елементів» (Пустовалов, 1979). Об’єктивність наведених спостережень підтверджується тим, що аналогічна нижньодніпровській послідовність груп катакомбних пам’яток зафіксована також для регіонів Степового Криму, де дослідники виділяють після горизонту випростаних катакомбників пам’ятки перехідного від КК до КБК періоду (Нечитайло, 1984; Тощев, 1990; Отрощенко, 2001).
Саме на горизонт цих «перехідних» пам’яток ми звернули особливу увагу в пошуках на заході хронологічного відповідника найдавнішій БК, яка склалась у своєму первинному осередку — Донецько- Дніпро-Азовському. Перше, що давало підстави для співвіднесення в часі цих двох культурних груп, була їх тотожна, а саме більш пізня (безпосередньо перекриваюча), стратиграфічна позиція в курганах по відношенню до інгульських катакомб з випростаними кістяками.
Другим, нехай посереднім, фактором на користь синхронності ранньобабинських і пережитково-катакомбних інгульських старожитностей є їхнє просторове неспівпадіння, а разом з тим межування в районах Нижньої Наддніпрянщини. Збільшення джерельної бази дозволило не тільки кількісно наповнити групу перехідних постінгуль- ських пам’яток, а й об’єктивно розширити її ареал, який тепер, крім Нижньої Наддніпрянщини та Криму, охоплює також степове Дніпро-Дністровське межиріччя. Доповнюючи вищенаведені характеристики цих комплексів, зазначимо, що: 1) крім типових «інгульських» поховальних споруд, серед них зустрічаються і модифіковані катакомби, у яких зберігаються круглі шахти, а також конструкції, наближені до підбоїв; 2) інгумації характеризуються право- і більше лівобічними позами з підведеними до обличчя руками, частим положенням небіжчика спиною до входу; 3) в орієнтації вагомим є західний сектор, значущість якого, крім статистики, підтверджується намаганням забезпечити його навіть в супереч нормам розташування тіла в камері катакомби (скажімо, ногами до входу); 4) випадки супроводу померлих похідними від інгульських та новими керамічними формами є порівняно рідкісними на фоні значної кількості безкерамічних та взагалі безінвен- тарних комплексів.
Особливе значення в дослідженні цих пам’яток мають катакомби багаторазового використання — склепи, де можна простежити від двох до чотирьох послідовних актів поховань. З одного боку, вони засвідчують генетичну спадкоємність з інгульською КК не тільки комплексів перехідного етапу, а й похідних від них ба- бинських (дніпро-дністровських). З другого — вони показують тривалість у часі цього процесу, його поетапність і демонструють певний хронологічний розрив між інгульською КК і місцевою БК (пізньою у своїй масі), заповнений пам’ятками періоду трансформації, які й є одночасними ранньо-бабинським східних територій.
У пошуках причин тих змін, що охопили інгульську КК, звернемо увагу на характер і напрямок трансформації її поховального обряду: перехід до зібганого, у більшості лівобічного положення небіжчиків з адоративною позицією рук, виражений західний сектор орієнтації, часта безінвентарність могил. Але ж ці ознаки є визначальними для найдавніших пам’яток дніпро-донської БК (її чоловічої обрядової групи). І такі аналогії не здаватимуться випадковими, коли взяти до уваги, що наприкінці раннього етапу дніпро-донської БК чітко простежується її виплеск на захід, у степ Правобережної України, де з’являються не чисельні, але виразні комплекси поховань чоловіків-вояків (часто в кам’яних скринях, з керамічними корчами, дерев’яними чашами та кільцевими «пряжками»), що розташувалися ланцюжком вздовж чорноморського узбережжя від Інгульця до Північно-Західного Причорномор’я.
Очевидно, цим імпульсом ранньої дніпро-донської БК на захід і була викликана деструкція інгульської КК. Показово, що пережиточні постінгульські пам’ятки та успадковуюча їх дніпро-дністровська БК (з підбійними могилами, південно-східним сектором орієнтацій небіжчиків та овальними дводірчастими «пряжками») у поховальному обряді демонструють майже повний занепад курганного будівництва, вкрай низький рівень соціальної диференціації, рідкість і невиразність т. зв. престижних комплексів (Отрощенко, 2001, с. 109-110), що може бути розцінене як ознаки соціокультурної стагнації або кризи. Доступні факти дозволяють, хоча й з великою обережністю, припускати сценарій, відповідно до якого розвинена потестарна структура інгульської КК з її виразною системою лідерства була суттєво підірвана чи навіть зруйнована носіями дніпро-донської БК.
Такий сюжет не здаватиметься надуманим, якщо врахувати, що процес становлення та розповсюдження БК виступає як своєрідне відродження автохтонних ямних традицій, перерваних катакомбною добою (Братченко, 1995; Дергачев, 1986; Ковалева, 1987; 1997; Пис- ларий, 1983; Тощев, 1982; Черняков, 1985; та ін.). Інгульська ж культура на фоні інших катакомбних утворень виглядає найбільш чужорідною, а тому процес її зміни та його наслідки мали свої особливості. Зокрема, цей потужний чужорідний субстрат так і не дозволив відновитися ямним традиціям у тій мірі, як це простежується для Дністровсько-Прутського, Дніпро-Донського (бабинські культурні групи) та Доно-Волзького (криволукська культурна група) регіонів.
Литвиненко Р. О. (Донецьк)
Доклад на V Международной научной конференции, посвященной 350-летию г. Харькова и 200-летию Харьковского национального университета им. В. Н. Каразина.
4-6 ноября 2004 года
